Українські сценарії Кремля

Колись лідер польської націонал-демократії Роман Дмовський намагався пропагувати якнайжорсткішу тактику щодо українців – політику гартування русинів. На думку польського націоналіста, до українського населення треба було застосувати якнайгострішу політику, тобто перевірити їх на життєздатність. Мовляв, якщо не витримають пресингу, то стануть "поштивими" громадянами Польщі, а якщо зможуть протистояти, то стануть повноцінною нацією.

Цим думкам – майже сто років, але, на жаль, через схожу практику українцям довелося пройти тепер, у ХХІ столітті. Тільки "режисери" теперішніх випробувань українців на міцність зовсім не розраховували на позитивний фінал своїх експериментів. За їхнім задумом, ця "недодержава" мала нарешті припинити існування, а "недонація" – розчинитися в бурхливому російському морі. Тільки сценаристи виявилися поганими аналітиками і стратегами. Вони ефективно вели підготовчу роботу, але недооцінили противника.

Але таке "гартування" справді допомогло українцям, щоправда, дорогою ціною людських життів стати справжніми громадянами і патріотами своєї держави.

Найбільш вразливим місцем Української держави було те, що вона просто відбрунькувалася від пріснопам'ятного СРСР. Усі державні органи нової держави були прямими клонами радянських. У Верховній Раді засідали депутати старого радянського зразка, Кабінет міністрів був наскрізь радянським, а Служба безпеки – цілковито кадебістською. Допоки і в Росії, і в Україні чиновники всіх рівнів розкрадали суспільне майно, ніхто навіть не думав про державну безпеку та обороноздатність країни. Окремі міністри та їх заступники ще довго їздили отримувати зарплату до столиці сусідньої держави. Траплялися певні непорозуміння, але вони були продиктовані боротьбою кланів за контроль над продажем енергоносіїв.

Так тривало, аж поки до влади в Росії прийшов Владімір Путін. Єльцинський безалаберний стиль керівництва різко змінився на жорсткий – кадебістський. Міжнародна політика, особливо щодо України, дедалі більше стала нагадувати проведення спецоперацій. Насправді воно так і було: інформаційна підготовка, проведення підготовчої роботи на чужій території, активізація своїх агентів впливу, й у фіналі – точкова операція.

Вбивство журналіста

У часи президентства Кучми в української державної еліти з'явилися нарешті "свої" інтереси. Українські високі чиновники спробували на рівних конкурувати з росіянами. З'явилися і свої олігархи, інтереси яких, як правило, не збігалися з інтересами російських "колег". Набирання Україною форм реальної держави Росія сприйняла спочатку насторожено, а потім і вороже. З'явилися елементи газового шантажу та інші "незручності". Коли президент Кучма дозрів до того, щоб розпочати процес євроінтеграції України, було задіяно перший жорсткий сценарій – обезголовлення відомого українського журналіста. Справа так ніколи до кінця і не прояснилася, але Кучма, а з ним і вся Україна, стали персонами нон-ґрата у всьому цивілізованому світі. Жахлива історія з убивством Георгія Гонгадзе надовго відтяла Україні можливість прямувати до об'єднаної Європи. А президентові Кучмі залишилась відкритою дорога тільки до Москви.

Злодія на трон

Наступний сценарій називався "передача влади в Україні злодієві-рецидивісту". Приведення до влади двічі судимого за кримінальні злочини Януковича мало поставити остаточну крапку на українських суверенітетові і державності. Україна мала плавно сповзти до рівня домініону, з цілковито корумпованою владою, з нереформованою економікою, повністю залежною від ціни на енергоносії. Сценарій 2004 року з проштовхуванням Віктора Януковича на найвищий пост в Україні провалився. Сценаристи не врахували протестний потенціал України та відносну політичну пасивність регіону, з якого походив злодійкуватий кандидат у президенти.

Ця спецоперація викликала першу масову бурю спротиву, яка увійшла в історію, як Помаранчева революція. Ейфорія, що запанувала в одній частині України з приходом до влади Віктора Ющенка, не тільки не була підтримана на Сході і Півдні держави, але й сприймалася як ганебна поразка перед "западенцями". Віктор Янукович дуже швидко зміг мобілізувати свій залізний електорат і на якийсь час затаївся для нового удару. Розбрат і ворожнеча у "помаранчевому" таборі дуже швидко дали йому можливість не тільки повернутися у велику політику, але й очолити уряд. Тактичні союзи з "помаранчевими" полегшили йому переформатування влади в Україні. Якоїсь миті Ющенко залишився ледве не номінальним керівником держави. А найголовніше – ідеї Помаранчевої революції були майже повністю скомпрометовані.

"Допомога" Росії весь час виявлялася у газовому шантажі України та у справжній інформаційній війні проти неї. Мільярди доларів російський уряд викидав на ведення інформаційної війни проти України, на створення негативної міжнародної опінії про неї.

На шляху до квазі-держави

У 2010 році "сценаристи" зрозуміли, що хто б із фаворитів президентських перегонів не переміг, Україні від російської залежності вже не відкрутитися. Тягар Єдиних енергетичних систем ніколи не дозволив би Юлії Тимошенко стати самостійним президентом незалежної держави, а зі злодієм взагалі не було про що говорити, він мав слухатися у всьому. Переміг Віктор Янукович. І тут знову події почали розвиватися не за сценарієм. Ніхто не міг передбачити міри клептократичних замашок новоспеченого президента. Янукович уже не хотів бути ставлеником східноукраїнських олігархів, він захотів сам стати олігархом. Думав, що накопичене багатство допоможе йому змінити ставлення до себе в Кремлі. Хоча колишній кадебіст просто гидував колишнім зеком і при кожній нагоді демонстрував свою огиду.

Януковича тримали на певній дистанції, не забуваючи при цьому диктувати свої умови. Так російським спеціалістам вдалося остаточно доруйнувати армію та рештки органів безпеки держави. На стратегічні напрямки були розставлені недавні громадяни Російської Федерації, офіцери ФСБ та військової розвідки. Під їхнім контролем опинилися СБУ, Збройні сили, розвідка, МВС і навіть РНБО. Складалося враження, що президент Янукович, захоплений розкраданням державного бюджету, нічого не помічає і не контролює. Фактично, при його правлінні відбулося функціональне вихолощення головних державних органів. Українська держава в часи Януковича тільки імітувала, що є незалежною і самостійною. Як і Янукович імітував свою незалежність від Кремля.

Янукович думав, що апетити Росії заспокоїть такий собі формальний статус України, як квазі-незалежної  держави. Але Росія втомилася бавитися в такі ігри. Путіну потрібна була повна і беззастережна капітуляція України. Для реалізації задуму всього свого життя – відродження Російської імперії – йому була потрібною відверта демонстрація на увесь світ, що Україна вже не є суб'єктом міжнародного права, що такої держави більше нема.

Ліквідація українського "непорозуміння"

За таких обставин Віктор Янукович чи то під тиском українських олігархів, чи через амбіції своєї сім'ї все ж намагався грати свою гру. В останній момент він спробував вирватися з-під контролю Кремля і розпочав інтеграційний діалог з Європейським Союзом. Якщо це, правда, не було звичайною грою, щоб якнайбільше виторгувати у північного сусіда. Почастішали виклики Януковича "на килим" до Путіна. І кожного разу він ставав меншим... Його повним фіаско стало вето Путіна на підписання угоди про асоційоване членство України в ЄС. Януковичу популярно пояснили, що в іншій, прозорій системі, у нього нема майбутнього. А заборону на євроінтеграцію скріпили п'ятнадцятимільярдним кредитом. Розрахунок був таким: "сім'я" дуже швидко розкраде перший транш, а далі – дефолт, і Україна, як перезрілий овоч, звалиться в руки Росії.

Цього разу сценарій у Кремлі розробляли довго і ретельно. Кілька років тривала інформаційна війна проти України. Було сформовано масу пропагандистських кліше: Західна Україна – суцільний неонацистський анклав; Західна Україна – бандерівці (отже – неонацистти, фашисти), антисеміти і русофоби, за плечима якої стоять Європа й Америка. Було вибудувано віртуальну біполярну систему: агресивний Західний світ – проти  прогресивної, миролюбної Росії. Розрізнений Західний світ спочатку ніяк не реагував на таку офіційну риторику Кремля. ЄС намагався плавними, м'якими діями вивести Україну з-під небезпечного контролю Росії, не розуміючи, що у Путіна розгорівся вовчий апетит.

А тим часом у Януковича більше не було армії, Служба безпеки України підпорядковувалася сусідній державі. Складається враження, що єдина боєздатна сила – спецпідрозділи МВС – також були не завжди підконтрольні українському президенту. І тут кремлівський сценарій несподівано почав давати збої. Сценаристи не врахували того факту, що стан українського суспільства серйозно відрізняється від  російського, з яким вони звикли працювати. Вони не врахували існування громадянського суспільства на великій території України, а отже, його неймовірної здатності до самоорганізації. Не взяли до уваги рівня незадоволення клептократичним режимом Януковича на всій території України. І найголовніше, вони залишили поза увагою той факт, що в Україні вже в умовах незалежності виросло ціле покоління молодих людей, готових боротися за свою державу.

Розрахунок був простий: деморалізоване суспільство, перебуваючи в цілковитій апатії, не підніметься на захист держави, яка для них асоціюється з режимом Януковича. Тим більше, що для того, щоб не допустити можливої загальнонаціональної консолідації проти режиму, в інформаційний простір були давно запущені дези про агресивних західних бандерівців, які сплять і бачать повну українізацію Сходу й Півдня держави. До того ж, помічники у кремлівських сценаристів були не тільки в Криму, але й на Заході України. ВО «Свобода» сумлінно постачало потрібні путінській пропаганді картинки: факельні походи, розмай червоно-чорних прапорів на майданах, кричалки з 30-40-х років ХХ ст. Депутати від цієї партії "вчасно" ініціювали скасування мовних законів, добре розуміючи, що це не додасть солідарності різних регіонів України. Але й це не спрацювало...

Ображене белькотіння Януковича до канцлера Меркель у Вільнюсі, що він не в силах більше противитися російському диктату, несподівано знайшло розуміння у німецької візаві. І вона, попри "кидок" Януковича, сказала, що двері в ЄС для України залишаються відкритими, а він є бажаним гостем у Берліні. І ці слова стали сигналом для реалізації наступного кремлівського сценарію.

Сценарій "напалм"               

З цього моменту "сценаристи" розпочали старий-новий сценарій, який свого часу апробували на Кучмі, тільки цього разу просто в гігантських масштабах. Спалювали не тільки мости для можливого відступу Януковича – ніби напалмом випалювалося все живе навколо нього. Цілком несподівано для всіх затухаючий мітинг на Майдані, по-звірячому розігнали і побили в ніч з 29-го на 30-те листопада. Після такої демонстративної першої крові шансів для маневру у Януковича залишилося зовсім мало. Проте було видно, що він – уже не єдиний центр прийняття рішень в Україні. Подекуди складалося враження, що більш послідовними у своєму жорсткому курсі є Захарченко і Клюєв. А далі були спроби розігнати і зачистити Майдан внутрішніми військами та "Беркутом", що не могло не перерости в криваве протистояння. Коли пішли в хід "коктейлі Молотова" і з'явилися перші вбиті серед демонстрантів, стало зрозуміло, що в Україні заповідається серйозний громадянський конфлікт.

Як людина боягузлива і захланна, Янукович сам відвів собі роль мовчазного заручника. Він робив якісь невиразні заяви, зустрічався з опозиційними лідерами, але йому таки забракло сміливості відкрито сказати, хто його шантажує і хто наказує по телефону реалізовувати криваві сценарії розстрілу людей. Зрозуміло, що безневинним ягнятком він не був. Він був співучасником великого злочину, а посада президента робить його відповідальним буквально за всі злочини, які сталися за час революції.

Про несамостійність дій Януковича свідчить і той факт, що, підписавши угоду з опозицією, він не зміг скористатися шансом. Сценарій Путіна полягав на тому, що Янукович не мав права дати слабину. Він мав, незважаючи на ріки крові, і надалі проводити безкомпромісну і жорстку політику щодо протестувальників. Дивним у цій історії залишається тільки той факт, що режим Януковича "посипався" акурат напередодні закінчення Олімпіади в Сочі. Бо зрозуміло, що за день-два у Путіна були б цілком розв'язані руки, щоб почати реалізовувати свій сценарій.

Сценарій "Крим-Донбас-Слобожанщина-Новоросія"

Те, що Янукович злякається і почне втікати, не входило до жодного кремлівського сценарію. Він мав твердо залишатися в Києві, принаймні для того, щоб офіційно попросити про військову допомогу у Росії, хоча такого права він і не мав. Цим самим він поставив би у незручне становище країни Євросоюзу, які підписали з ним угоду. Але, опинившись без захисту внутрішніх військ та "Беркуту", які мусив за умовами угоди відвести з центру столиці, Янукович злякався фізичної розправи і втік з Києва. За ним повтікали всі основні фігуранти російського сценарію ліквідації України.

Він виявився небажаним гостем у Харкові й непотрібним Росії. Було видно, як він никався  Донбасом і Кримом, аж поки Путін все-таки "змилостивився" і прийняв його десь в Ростові-на-Дону, щоб витиснути з цього аутсайдера хоча б якусь користь. Янукович не був тією постаттю, за яку повстали б Схід і Південь України. Особливо не надавався він на таку роль після відкриття для всенародного огляду скарбів Межигір'я та після ганебної, з точки зору адептів його режиму, втечі з України. Проте Кремль вирішив остаточно використати Януковича у своїй грі. Для хоча б якогось підтвердження російських пропагандистських кліше Янукович мав говорити про "антиконституційний, збройний переворот", про фашистів-бандерівців, які от-от почнуть ордами наступати на Крим і Донбас, врешті, оголосити себе єдиною легітимною владою України.

Ці фальшиві заяви екс-президента лягли в основу нової російської доктрини відносин з Україною. Якщо розшифрувати її, то це такі постулати: в Україні за допомогою західних країн здійснено державний переворот, а отже, нова влада не легітимна. Основними рушійними силами перевороту були фашисти-бандерівці, які є русофобами й антисемітами. Звинувачення у русофобстві однозначно адресувалося російськомовним регіонам, а друге – світовій громадськості. Мовляв, цивілізований світ не має права потурати фашистам і антисемітам. Ці тези мали стати виправданням військовій агресії Росії проти України.

Але знову сталися збої в сценарії. Озброєні "бандерівці" в Криму не з'явилися, загрози "соотєчєствєннікам" не виникло. Не все так монолітно склалося і в Криму, завадила однозначно проукраїнська позиція кримських татар. Залишився один-єдиний сценарій: ввести російські війська в Крим та організувати "масові" протести в південно-східних областях, бажано з проголошенням автономій, які попросять прийняти їх до складу Росії. І знову провал. Українські військові не здалися росіянам, а більшість населення не вийшла на протести. Довелося навіть сепаратистський референдум двічі переносити в часі. Не сталося також "параду суверенітетів" на сході й півдні. Штатні проросійські активісти довго не зможуть забезпечувати потрібну для Росії картинку, а українська влада з кожним днем стає міцнішою, тому Кремль поспішає. Поспішає, і через те може відмовитися від масштабного проекту, який би забезпечив вихід до кордонів з Придністров'ям, а зосередить основну увагу на Кримі.

Якщо Кремль побачить, що йому не вдасться викликати масові сепаратистські рухи в Донецьку, Харкові, Одесі, то почне діяти на Херсонщині і Миколаївщині. Контроль над цими двома областями є життєво важливим для сепаратистського Криму. Через ці дві області Україна контролює всі наземні транспортні сполучення з півостровом, постачання прісної води та електроенергії. Виглядає на те, що Росія не має наміру залишати Крим, тому й Україна має зберегти прямі важелі впливу на півострів.

Всі ці сценарії, як видно, були розраховані на пасивність українських громадян, недієздатність державних інститутів України, переважаючу проросійську налаштованість населення південно-східних областей і на цілковиту байдужість країн Заходу до долі України.  Але, як бачимо, більшість сценаріїв провалилися. Це сталося не через дуже успішну протидію нової української влади, не завдяки слабкості проросійських настроїв, це сталося через прорахунки російських стратегів. Вони не змогли врахувати, що хтось у наш час готовий заплатити життям за свободу і незалежність. Не могли передбачити, що рештки українських збройних сил не капітулюють, а залишатимуться до кінця вірними присязі. Вони переоцінили силу авторитарного режиму Януковича і не врахували високого рівня громадянського суспільства в Україні. Вони писали свої сценарії, базуючись виключно на інформації, яку отримували від своїх довголітніх платних агентів. Зрештою, вони настільки розбурхали антиукраїнську пропагандистську кампанію, що з часом самі повірили у її брехливі аргументи. І дуже важливо, що вони не врахували, що рано чи пізно у Заходу увірветься терпець. Терпець увірвався враз у всього світу. І тепер Україні треба залишатися разом зі всім цивілізованим світом. Разом вистоїмо.

ZAXID.NET

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фото

mt_gallery
mt_gallery
mt_gallery
mt_gallery

Депутати мажоритарники

Округ №83

Олександр Сич

ВО "Свобода"

Округ №84

Володимир Купчак

"За Батьківщину"

Округ №85

Ольга Сікора

"За Батьківщину"

Округ №86

Анатолій Дирів

"За Батьківщину"

Округ №87

Юрій Дерев'янко

Самовисування

Округ №88

Олесь Доній

Самовисування

Округ №89

Василь Гладій

"За Батьківщину"

Опитування

Кого би ви хотіли бачити Президентом України?

Юлія Тимошенко - 9.8%
Арсеній Яценюк - 0.8%
Віталій Кличко - 11.5%
Петро Порошенко - 34.4%
Сергій Тігіпко - 0.8%
Допа і Гєпа - 7.4%
Дмитро Ярош - 9%
Свій варіант - 16.4%
Проти всіх - 9.8%

Результати: 122
Голосування на це опитування закінчилося в: 03 квіт. 2017 - 19:15