Як журналісти ВВС потрапили у засідку

 

Військові бази, вочевидь, створювалися не для того, щоб біля них по кілька годин стояли журналісти. Ані пунктів харчування, ані туалетів. Лише вузька асфальтована дорога - і кущі, кущі, кущі.

Ще кілька хвилин тому рішення відійти на кілька сотень метрів убік від натовпу колег здавалося нам цілком розумним і безпечним.

"Караул!" - знову кричить військовий. Десь неподалік лунає крик у відповідь. Дивно, але рацій ці люди зі зброєю, схоже, не мають. Стоїмо з піднятими руками, повторюємо, що ми - журналісти. Чекаємо.

Солдат, що тримає нас на прицілі, одягнений в камуфляж, який зазвичай носять в російській армії. Розпізнавальних знаків не видно.

За хвилину до нас підбігають ще двоє. Один з "калашом", на іншому висить снайперська гвинтівка, гранатомет і автомат одночасно. Небезпеку від нашої знімальної групи, ці люди явно переоцінили, думаю я, але мовчу.

"Вам слід пройти з нами", - ввічливо каже мені захеканий чоловік, обвішаний зброєю. Відмовитися від такої пропозиції видається неможливим.

Йдемо. Довкола нам трапляється ще кілька окопів. Люди, що сидять в них, проводжають нас поглядами.

До української авіабази Бельбек ще кілька сотень метрів. І ці окопи, судячи з усього, вириті нещодавно. Солдати у свіжовикопаних окопах стежать за тим, щоб ніхто не міг ані наблизитися до бази, ані вийти з неї. Зброю тримають напоготові. Цим вони сильно відрізняються від військових, що розгулюють перед телекамерам за декілька сотень метрів звідси.

Нас заводять в маленьку напівзруйновану споруду з цегли. На стінах - написи "Дембель 2013". І сліди від пострілів.

"Схоже, ми тут не перші?" - намагаюся пожартувати я.

У відповідь військові посміхаються і ставлять автомати на запобіжник. Стає трохи спокійніше.

"Ваші документи, шановні! Показуємо, що знято на камері, і повільно відкриваємо ваш рюкзак", - говорить один з них.

Відео з ранку ми записали зовсім небагато. І воно явно не представляє жодного інтересу. Про всяк випадок все одно просять стерти. Розстібаємо рюкзак. Повільно дістаємо воду і шоколад, що лежать всередині.

"Снікерс? - цікавляться військові. - Даремно ви їсте цю американську їжу. Користі від неї не буде".

"Якщо хочете, можемо вам залишити", - кажу я.

"Ні, ні. Ми американську їжу не їмо", - задоволено посміхаючись, каже чоловік з гранатометом за спиною.

Продовжуючи показувати вміст рюкзака, ми дістаємо аптечку.

"Американська!" - блискавично реагує хлопець з гранатометом. Військові хапаються за автомати і знову знімають їх з запобіжника.

"Судячи з вашої статури, ви обидва - британські шпигуни!" - скоромовкою видає солдат.

"Це комплімент чи докір?" - перепитую я його. Западає напружена тиша.

Солдат, який щойно запідозрив мене в шпигунстві, дивиться мені прямо в очі. Судячи з того, як цей чоловік розмовляє з іншими солдатами, він - сержант.

Під його камуфляжною курткою проглядає фуфайка з блакитними смужками. На ногах - потерті, але явно нестатутні чоботи-берци. У певний момент я помічаю на тильній стороні його долоні татуювання "за ВДВ".

"І чоботи-то у вас непрості. Люди в таких не ходять. Хороші, шкіряні", - зауважує він.

"Хороші, - кажу я. - Тільки розмір маленький. Вам не підійдуть".

"Татуювання є?" - наступне запитання.

"Ні", - впевнено відповідаю я.

"Роздягайтеся, зараз перевіряти будемо", - каже.

"Мужика перевір, дівчину не чіпай!" - строго викрикує чоловік в бушлаті, що підходить до решти солдат. Схоже, що він старший офіцер.

"Ольго, ви громадянка Росії? Ходімо зі мною. Поговорити треба..."

Офіцер відводить мене вбік і починає пояснювати, як важливо зараз уникати провокацій, наскільки необ'єктивними бувають західні журналісти і як важливо всім чесно робити свою роботу.

"І не приходьте сюди більше, - підсумовує він. - Ми ж з вами - громадяни Росії. Не хочу в своїх стріляти".

На прощання військові фотографують нас на свої мобільні телефони. Обіцяють пробити по якійсь своїй базі і дізнатися все-все про наші шпигунські подвиги.

Нам показують, куди треба йти, щоб повернутися на велику дорогу, і просять зайвий раз не обертатися.

"З вами, Олю, ми все одно ще побачимося в Москві", - хитро посміхаючись, додає офіцер.

Ми мовчки йдемо. Я дивлюся на свої запорошені чоботи, обліплений колючками ремінь відеокамери - і думаю, як шкода, що навколо військових баз в Криму не ставлять біотуалети.

ВВС

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фото

mt_gallery
mt_gallery
mt_gallery
mt_gallery

Депутати мажоритарники

Округ №83

Олександр Сич

ВО "Свобода"

Округ №84

Володимир Купчак

"За Батьківщину"

Округ №85

Ольга Сікора

"За Батьківщину"

Округ №86

Анатолій Дирів

"За Батьківщину"

Округ №87

Юрій Дерев'янко

Самовисування

Округ №88

Олесь Доній

Самовисування

Округ №89

Василь Гладій

"За Батьківщину"

Опитування

Кого би ви хотіли бачити Президентом України?

Юлія Тимошенко - 9.8%
Арсеній Яценюк - 0.8%
Віталій Кличко - 11.5%
Петро Порошенко - 34.4%
Сергій Тігіпко - 0.8%
Допа і Гєпа - 7.4%
Дмитро Ярош - 9%
Свій варіант - 16.4%
Проти всіх - 9.8%

Результати: 122
Голосування на це опитування закінчилося в: 03 квіт. 2017 - 19:15